Я хотів би всміхатися світові цьому з букетиком у руці.
Після років екзилю вернутись додому в напівпорожньому літаці —
крізь прохід сидітимуть польська сім’я й хасиди — батько і син.
Щоб заснути, ввімкну у навушниках я аудіокнигу Сунь-дзи,
і щоразу, як відволікатимусь, голос повторить: «Я тут!
Від війни не втечеш — вона вдома, за межами дому і навіть на цьому борту».
Отерпіла й розріджена ртуть — закипить знизу Атлантика,
попіл і пил угору зметнуться, мов під під’їздом фантики.
І тоді поети й романтики затягнуть, прикладай хоч ран:
«Небо ридма ридає, солдатики» — Чугуєв-Донецьк-Луганськ-Тегеран.
Наче пір’ям тілами набита земля, і продовжує рости схил.
І хотів би стискати букет в руках я, та впускаю його до могил.

Я хотів би сміятися світові цьому з трояндою у руці
Але я не можу побачити де він, крізь заляпаний кров‘ю приціл
І сонця бліки стікають у ньому на мої сині пальці
Я хотів би глянути з боку на себе як той Я сумнівається
Уявити сліди на шинелі як від компостера на білетиках
Курок западе в піднебіння рушниці ніби язик в епілептика
І ворони покинуть дроти шо прошиті між маківками спальників
Я вийду з під‘їзду ніби за хлібом, без посмішки і без паніки
А під дахами все трохи інше і град не проколює плечі
І нема спокійнішого сну ніж той шо приходить пізно під вечір
Посмійтесь тоді замість мене, щиро в тихі хвилини о ці
Бо я вже не зможу сміятися світові тому з букетом троянд у руці

Цей груз валитиме із ніг.
І затягнеться років плин
для тих, хто вберегтися зміг.
Я чую плач, я чую сміх,
лунає дзвін. По кому він?